Війна, обстріли, поранення та смерть побратимів… Це пережив нацгвардієць Руслан ЯНЄВ. Спочатку хлопець воював на Харківщині. Після того, як українські війська вигнали окупантів звідти, Руслана разом із його побратимами скерували на Донеччину. Там він отримав поранення.

Командир повідомив, що почалася війна

– До служби я навчався. Потім пішов служити. 24 лютого 2022 року о другій годині ночі я повернувся із нічного патрулювання. О п’ятій ранку командир повідомив нас, що почалася повномасштабна війна. Я оперативно почав збиратися. Відчинив вікно, почув вибухи, тоді й зрозумів: “Почалося”… Зізнаюся, я ще тиждень не міг усвідомити, що відбувається, не міг у це повірити. О дев’ятій ранку ми вже їхали на завдання. Раптом підняв голову і побачив, як у небі летіли ракети. Вночі ми виїхали на стадіон “Динамо” у Харкові, де тримали оборону. Тоді у нас сталося перше зіткнення з ворогом. Нам надійшло повідомлення про те, що потрібно змінити бойову позицію. Дорогою я спускався в метро. Там бачив жахливу картину: повно переляканих людей, – ділиться Руслан.

Після того, як українські війська вигнали росіян із Харківщини, Руслана Янєва та його підрозділ перекинули на Донеччину.

– Коли ми перебували на нулі, мене найбільше бентежили думки про моїх рідних. У такі моменти не хвилюєшся за себе, а думаєш про сім’ю, про побратимів. Я родом із Дніпропетровщини. Моє село знаходиться за 30 кілометрів від Херсонської області, там також тривали перестрілки, тому думками був із родичами. Перші два тижні війни – це суцільне нерозуміння, що ж відбувається. Потім у мене зародилася ненависть до окупантів. Адже перший українець, який загинув від кулі окупантів, – це дитина дев’яти років, – каже військовий.

“Ми його втратили…”

З 13 жовтня 2022 року Руслан воював на Бахмутському напрямку.

– Ми тримали позиції поблизу Майорська. Там ми вели потужні бої протягом 27 днів. Найстрашніше зі мною трапилося в останній день перебування на нулі. Коли ми заходили на позиції, із сусідньої будівлі по нас почав працювати кулемет. У цьому бою поранило мого побратима, який працював з нами в групі. Я стрілець-санітар, тому був зобов’язаний надати йому допомогу. Нас ще й крили з мінометів та гвинтокрилів, обстріли були дуже страшні. Підтягувалися вагнерівці та ворожі десантники. Коли припинив працювати кулемет, ми відтягнули пораненого побратима з поля бою. Він дуже сильно кричав, цей звук досі у мене у вухах. Я побачив, що він задихається, тоді зрозумів, що у нього прострелена легеня. У наших аптечках є спеціальні наліпки, які застосовують у випадку простреленої грудини. Та в тому районі не було можливості їх нанести: куля пройшла з іншого боку, тож я не зміг йому допомогти. Ми його втратили… Бої тривали, відтак мене поранили в спину. На позиції мене замінили, я забіг у будівлю і побачив на підлозі ще двох поранених побратимів, надав їм допомогу, – згадує військовослужбовець.

Наразі військовий проходить реабілітацію у Чернівцях та несе службу у військовій частині Нацгвардії.

Залишити відповідь