Кореспондентка Networkua вкотре разом із волонтерами громадської організації Freedom Trust побувала на Донеччині.

З кожним разом важче збирати допомогу

На схід України їдемо двома вантажними бусами. В одному – керівник організації Ігор ЛОГВІНОВ та волонтер Олексій РЕШЕТНИК, а в іншому – волонтер Віктор НАЙДА та я.

Виїжджаємо. На вулиці темно.

– З Богом, – каже Ігор.

– А пам’ятаєш, як у нас колесо відлетіло, коли ми минулого разу в Бахмут їхали? – запитує Віктор Найда.

– Так, пам’ятаю. Я дорогу до Бахмута ніколи не забуду, – відповідаю я.

– Зараз туди дорога для волонтерів закрита, – задумливо каже Віктор.

Раптом чуємо шум рації.

– Друзі, спочатку ми їдемо на Запоріжжя, потім – у Дніпро, там заночуємо, а далі – на Донеччину, – пояснює Ігор Логвінов.

Ближче до обіду зупиняємося. За обідом Ігор розповідає, що ця поїздка переносилася з дня на день протягом двох тижнів.

– Стає дедалі важче збирати допомогу. Але дякувати Богу, усе зібрали, – каже.

Перед Дніпром звертаємо на Запоріжжя. Там проходимо блокпост.

– Бажаю здоров’я, куди їдемо? – запитує військовий.

– Добрий день, їдемо в Запоріжжя, веземо допомогу, – каже Олексій Решетник.

– Проїжджайте, з Богом, – каже військовий.

Місто-мільйонник порожнє

– У Запоріжжі маємо залишити два апарати штучної вентиляції легень, УЗД-апарат і спеціалізоване харчування для діток з аутизмом, – пояснює Олексій Решетник.

Заїхавши у Запоріжжя, бачу на вулицях багато “їжаків”, об’їжджаємо їх. Запоріжжя – місто-мільйонник. Здалека видніється ДніпроГЕС – краса неймовірна, а от саме місто порожнє. Попри годину пік, заторів нема. У місті працює все: ресторани, магазини, кафе, перукарні, однак людей мало. Звертаю увагу на вікна: багато з них затягнуті чорною плівкою…

На нас уже чекають дві волонтерки. Жінки перевірили медичне обладнання.

– Ми незламно стоїмо, але прильоти тут дуже часті. Перед вашим приїздом була повітряна тривога. Чули вибухи? Про влучання поки що не повідомляють, але зникло світло та вода. У нас працює все, щоправда, школи й садочки на дистанційці. Наші люди почали дуже активно вивчати українську мову. Інколи сирена, обстріли, а ми у підвалах проводимо заняття, – каже жінка.

У Дніпро приїжджаємо пізно ввечері. Вночі будить сирена, пролунав вибух…

Госпіталь забитий

Вранці їдемо в лікарню імені Мечникова. Там маємо залишити медикаменти та одяг для поранених бійців.

– Одяг зараз дуже потрібний. Адже коди привозять військових, то з них знімають форму та переодягають у щось легше, – каже Ігор.

До лікарні не припиняють їхати “швидкі” з увімкненими сиренами.

– Обережно! Обережно! Беріть, – чутно команду медика, у якого на спині невеличкий рюкзак, а на обличчі маска.

Ще двоє медиків вивозять пересувні ноші, на яких лежить чоловік, підключений до апарата штучної вентиляції легень. Його обережно переносять у “швидку”.

– Усе, закріпили, поїхали, – гукає медик та на ходу застрибує у “швидку”.

До нас виходить лікарка Світлана Анатоліївна.

– Як ви? – запитую.

– Втомлені всі, але це наш обов’язок – рятувати життя. Хлопцям дуже потрібний простий одяг: спортивні штани, футболки. Поранених привозять закривавлених, ми все знімаємо, і переодягати треба в щось, – говорить вона.

Далі прямуємо до штабу “Я – Маріуполь”.

– Ми збираємо продуктові набори першої необхідності: макарони, олію, цукор, крупи, консерви, побутову хімію. Зараз дуже важко, бо закордонні партнери припиняють це виділяти, – каже волонтер штабу.

Майже весь день ми розвозили у різні волонтерські штаби допомогу.

– На сьогодні все. О 05:00 виїзд на Донеччину, – каже Ігор Логвінов.

Донеччина – суцільний блокпост

Блокпости на Донеччині значно жорсткіші. Військові ретельно перевіряють, що перевозимо.

– Перша зупинка – у Дружківці. Там маємо залишити військовим медикам польовий хірургічний кабінет. Він їм дуже необхідний, – каже Ігор.

Місто Дружківка зазнає постійних обстрілів. Однак попри це, у місті працюють кав’ярні й навіть квіткові магазини, курсує громадський транспорт. Нещодавно російська ракета С-300 влучила у приміщення колишнього банку. Там загинуло троє людей…

Приїжджають військові медики та забирають польові хірургічні кабінети.

– Дякуємо вам. Вони нам дуже потрібні, – каже військовий медик Ігор.
Ігор – із Сіверодонецька. До війни займався історичними реконструкціями. Уже понад рік перебуває на передовій.

– Ходімо, проведу вам “екскурсію” цією зруйнованою будівлею, – каже.

Від удару ракети впала стеля, стіни зруйновані, уламки скла повсюди…

– Ось так нас “асвабаждають”, – каже військовий медик.

– Аню, їдемо до госпіталю, – каже Ігор Логвінов.

У дворику лікарні на лавочках сидять військові: хтось палить на самоті, інші спілкуються між собою. У госпіталі нас зустрічає старший зміни Олександр. Чоловік розповідає, що до них привозять хлопців з “нуля”.

– Бували дні пекельні, а зараз, дякувати Богу, ситуація не критична. У нас немає важких у реанімації, – говорить медик.

У приймальному відділенні молода медсестра заповнює журнал. Перед нею – картина, намальована олійними фарбами, та дитячі малюнки.

– Це дітки для нас намалювали, – говорить Олександр.

Заходжу у палату до військових. Троє військовослужбовців відпочивають. У кожного – перелом ноги. Поруч з ліжками – тумби, на яких ліки, вода, телефони, книги або ж листівки з надписами: “Тату, я на тебе чекаю вдома”…

– Не будемо тривожити хлопців, – каже Олександр.

Далі їдемо до Костянтинівки. Від неї до Бахмута – 40 кілометрів. Дорогою майже немає дорожніх знаків, у багатоповерхівках вибиті вікна.

Костянтинівкою гуляють вагітні

Щойно приїхали за адресою, хлопці розвантажують продукти. Виходжу з авто і чую серію вибухів… Так живе Костянтинівка. Поки хлопці працюють, до нас підходить невеличка худорлява дівчина.

– У вас немає корму для котів? – каже.

– Так, є, підходьте, – каже Олексій Решетник.

– Не хочете виїжджати? – запитую.

– Хочу, але ще не наважуюся, – відповідає.

– Яка у вас ситуація із продуктами?

– У крамницях є все, але у мене немає грошей… Усе дуже дорого. Я інвалід другої групи, складно, – зітхаючи, промовляє та йде.

Пані Ольга, яка працює у волонтерському штабі, говорить, що по допомогу звертається дуже багато людей.

– Людям потрібно все. Прильоти у нас дуже часті. Багато загиблих серед цивільних. У попередні два дні у нас було пекло. Обстрілювали дуже
сильно. Однак ми щиро віримо в перемогу України, – каже.

Тим часом вибухи дедалі частіші.

– Це наші, – чую від цивільних.

Мою увагу привернули дві вагітні жінки, які гуляли неподалік.

– Чому ви ще тут? – запитую одну із жінок.

– Мені з дня на день народжувати, їхати не можу, бо дорогу не витримаю. Коли зустрінуся зі своїм малям, тоді поїду до Дніпра. Чоловік поки що працює. Хоча з роботою дуже важко. Усі підприємства розбомблені, – каже молода жінка.
Далі їдемо до волонтерки Наталі. Дорогою бачимо знищені будинки без даху, без вікон. Дорога розбита військовою технікою. У Наталі близько 70 собак. Вона їх прихищає та годує. Жінка, побачивши нас, біжить обійматися.

– Як я на вас чекала! – каже Наталя та обіймає нас.

Чутно глухий вибух…

– Ходімо в будинок, я сирники приготувала, – говорить вона.

– Наталочко, як ви тут? – запитую.

– Годую собак, одні у мене живуть, а інші – аж на тому боці міста. Тут варю кашу і на велосипеді везу їм. Обстріли у нас дуже часті, особливо вночі. Я б давно виїхала, але на кого залишу собак? – сумно каже Наталя.

Жінка працює на комунальному підприємстві, але й там є проблеми із зарплатами.

– З лютого не виплачують. Тому заробляю, як можу: комусь город посаджу, комусь грядки прополю. Так і живу. Нещодавно я пережила велике горе. Мій племінник, який понад рік воював, приїхав у відпустку на Великдень. Пішов тут до аптеки й потрапив під ракетний обстріл… Це дуже великий біль і втрата для нас, – плаче жінка.

Я теж ледь стримую сльози. На Донеччині кожен день – як останній. Адже ніхто не знає, коли й куди прилетить рашистська ракета.

Прощаємося з Наталією і повертаємося до Дніпра…

Залишити відповідь