росія забрала в неї те, що набувалося та плекалося довгі роки, але не змогла відняти мрії

Вона ніколи не думала, що зустріне війну вдруге… Що змушені будуть з родиною похапцем покинути свою домівку і подолати тисячі кілометрів у пошуку прихистку. Не знала, що вже ніколи не зможе повернутися додому та розвивати улюблену справу, якій присвятила 8 років свого життя. А також – що житиме на дві країни та спілкуватиметься з рідними через меседжі. Це історія Світлани, переселенки з Луганщини, про життя без планів – тут і зараз. росія забрала в неї те, що набувалося та плекалося довгі роки, але не змогла відняти мрії. Про те, як тікала від війни, що пережила та як склалася нині її доля, вона поділилися з NetworkUA.


До Рубіжного Світлана переїхала з чоловіком у 2014 році. Там у них народилися двоє дітей, був будинок та сімейна справа – власний бренд шкарпеток та виробництво меблів, яким займався чоловік. Влітку того ж року до їхнього регіону прийшла війна.

«Батько мого чоловіка керував фабрикою шкарпеток. Ми переїхали, щоб допомагати йому розвивати сімейний бізнес. Згодом у мене з’явився свій бренд. Коли почалася війна у 2014 році, ми все ж таки залишилися у Рубіжному. Хоча тоді на околицях міста було чути стрілянину, тремтіли вікна, літала авіація. У нас все було заготовлено, щоб сховатися у підвалі. Ми думали про переїзд, шукали варіанти, але так і не знайшли потрібних потужностей для розташування виробництва в іншому місті. Декілька місяців не мали змоги працювати. Ми закладали вікна мішками з піском, аби виробництво хоч якось вціліло».

У червні 2015 року ми відмітили важливу віху – 20 років від дня запуску фабрики. Шкарпетки продавали переважно в Луганській і Донецькій областях. Тому коли території окупували, нам треба було щось терміново робити. Ми брали участь у виставках, а ще запустили сайт, аби більше українців дізналися про наші шкарпетки. Ми старалися вижити, як могли, та зберегти робочі місця. І вирішили, що будемо вдома, у Рубіжному, і продовжимо працювати для своєї країни. Тут ми разом із чоловіком планували майбутнє, тут на сцені міського будинку культури я співала українські пісні».

У 2022 році війна знову прийшла у Рубіжне. Світлана добре пам’ятає, як о 6-й ранку її підкинуло на ліжку вибуховою хвилею. В це неможливо було повірити. Невже знову? Цього разу звуки вибухів були набагато сильнішими, голоснішими. Гуркіт від масованих обстрілів міста розносився по небу, наче грім. Вранці – рожеве зарево від скинутої на сусідній Сєверодонецьк фосфорної бомби. Тож прийняли надважке рішення – їхати, щоб врятувати дітей.

«Ми виїхали 5 березня 2022 року, хоча спочатку взагалі не планували лишати місто. Думали, що пересидимо, як у 2014-му. Та ситуація була критичною. Сильні постріли й вибухи чулися десь біля будинку. Здригалися стіни. О 2-й ночі ми хапали дітей із теплих ліжечок й бігли у підвал. Боляче згадувати той жах, що ми пережили. Через декілька таких ночей я була готова їхати, бо не хотіла наражати дітей на небезпеку. Збираючи у дорогу лише найнеобхідніше, вірила, що скоро повернемося».

Але цього не сталося. Світлана розповідає, що скоро після того, як вони покинули місто, їхній будинок був розтрощений вщент російськими снарядами. Постраждали два їхні підприємства, цех із виготовлення меблів і фабрика шкарпеток.

«Нічого з цього не «вижило». Але свекор не втрачав надії, хоч і переживав за своє дітище. Батьки спочатку не хотіли переїжджати. Вони переселилися до невістки, на іншу сторону міста. І вже не змогли повернутися назад, бо будинок було знищено. До цього батьки встигли щось сховати у підвал, але на руїни прийшли мародери та все розграбували. Були прильоти на виробництво чоловіка. Там зі складу винесли все, до останньої пари шкарпеток».

У Рубіжному понад два місяці тривали бої. Російські терористи стріляли з реактивних систем залпового вогню, артилерії та використовували авіацію. З 12 травня 2022 року місто перебуває в окупації. Світлана каже, що її батьки жили практично без комунікацій. Не було води, світла, газу, мобільного зв’язку та Інтернету.

«Батьки шукали місця зі зв’язком. У нас день починався з того, що ми чекали, коли вони нам зателефонують».

Рятуючись від війни, Світлана з сім’єю вирушили на Захід України. Добиралися туди тиждень. Щоб переночувати зупинялися у різних містах: Дніпрі, Кропивницькому, Вінниці, Хмельницькому та на Закарпатті. Друзі й знайомі знайомих приймали їх на ночівлю. Врешті – залишитися у Чернівецькій області.

«За прихисток я щиро вдячна моїй подрузі та її батькам. Це золоті люди, я буду їм дякувати все життя! Вони дали нам житло і ще й нагодували. Пам’ятаю, що в магазині тоді пачка гречки коштувала 65 гривень. Коли ми приїхали, на столі стояла величезна банка з цією крупою. Я вигукнула: «Ми багаті!» І я чи не вперше посміхнулася за весь той час. Війна показала, що в моєму оточенні є багато неймовірних людей».

Там вони прожили 3 місяці, весь цей час шукали роботу. Завдяки підтримці друзів змогли пережити цей період повної невизначеності. Згодом чоловік Світлани знайшов у Чернівцях роботу і вони змогли орендувати стареньку квартиру.

З листопада 2022 року чоловік Світлани служить у ЗСУ. А вона з дітьми поїхала до Великобританії за програмою для біженців «Homes for Ukraine». Нині вони живуть в англійській сім’ї.

«Ми хотіли бути якомога далі від війни, а також я завжди прагнула покращити свою англійську. Ми живемо у чудовій британській родині. Вони дуже підтримують нас, допомагають мені з дітьми. Я б про них написала окрему статтю, що складалася б лише з подяк. Радію можливості тут бути, хоч ціна виявилася занадто високою. 

Є моменти, які я ніколи не забуду. Одного разу ми гуляли пірсом та побачили, що виступає гурт. Моя подруга запропонувала їм, щоб я з ними заспівала. І я виконала пісню Тіни Тернер. А після того заспівала акапелла «Ой, у лузі червона калина» і закликала підтримати Україну. Британці відповіли гучними аплодисментами, і я буквально відчула їх тепло».

Світлана навчається у місцевому коледжі, а діти відвідують школу і садок. Здавалося, життя ніби потрохи оживає, але туга за рідним домом все ще залишається у її серці.

«Кажуть, час лікує. Та я не можу сказати, що мені стає легше. Постійні флешбеки нагадують про те, що втрачено. Родинні фото, вінчальні ікони, перше зрізане волосся дітей – деякі речі є безцінними, і їх вже неможливо відтворити. Залишилися лише спогади. Проте зайнятість з дітьми і навчання допомагають перемикнутися. А наша англійська родина робить все для того, аби ми почувалися як вдома».

Світлана намагається не будувати великих планів на майбутнє, а жити тут і зараз. Проте дуже мріє, що війна скоро скінчиться перемогою України. А вони родиною будуть жити разом на мирній землі.

Альвіна Абрамчук
журналістка

Залишити відповідь