Великих проблем немає. Але довелося звикати до того, що менше доступу до транспорту, до магазинів.

Щоб добратися до найближчого супермаркету, потрібно дочекатися автобуса і їхати 40 хвилин, а з розваг – лише боулінг – як живеться тим, хто виїхавши з України потрапив у маленькі села.

Українка Ірина поділилася своїми враженнями з Networua.com.

 Ірина понад рік живе за 200 кілометрів від Лондона. Вона дуже би хотіла залишатися у столиці, але, крім того, що це складно фінансово, це ще й незручно і некомфортно для її мами, яка поки не знає досконало англійської мови.  Тому дівчина, яка усе житті прожила у місті Житомир і не знала, що таке село, тепер живе в англійському селі.

Ірина з мамою виїхали з України на початку березня минулого року. Тоді частина Київщини була під окупацією і ніхто не знав, як буде далі розвиватися ситуація.

Ірина, як і більшість українців, спочатку потрапили до Польщі.  І лише на початку травня приїхала до Британії.

«Ми переїжджали з міста у село, а потім знову із села у місто. Мені 23 роки, тому мені хотілося більше жити у Лондоні, де жваве життя, багато розваг. Тим більше, я творча людина, і мені би це було цікаво. Але жити там проблематично. Зараз ми живемо у селі десь за три години від Лондона.

Різниця між селом і містом відчувається. Лондон – великий мегаполіс, місто, де багато людей, постійний рух, а у селі життя розмірене. Але багато англійців комфортніше себе почувають у селах.

Якби у мене була можливість, я би залишилася у Лондоні. Це місто мені подобається, у ньому є історія – і ти її відчуваєш та бачиш навколо. Але моя мама не спілкується англійською, тому я не могла її залишити у селі і переїхати до Лондона. Крім того, ми не змогли знайти житло у Лондоні і це зіграло ключову роль переїзду у село. Живемо, як і багато українців, у «спонсорів».

Великих проблем, звісно, немає. Але довелося звикати до того, що менше доступу до транспорту, до магазинів.

Google показує, що у цьому селі три тисячі населення, але як на мене, то тут не більше 500 людей. Можливо, багато людей працюють в інших містах. Але є чимало туристів.

Живемо у приватному будинку. Я працюю офіціанткою у місцевому ресторані майже рік. Це не професія мрії, але працювати можна. Крім того, це допомагає краще вивчити мову, зрозуміти різні акценти англійської. Влітку туристичний сезон – і є відвідувачі, а восени та взимку – значно менше.

У нашому селі лише два невеликих магазини. Ми тут нечасто скуповуємося, бо вибір менший, а ціни вищі. Тому раз на два тижні намагаємося закупитися у супермаркеті у Теsko або Waldi у сусідньому містечку. Їхати до нього 40 хвилин. Тож іноді доводиться тягнути чималі торби спочатку від магазину до автобуса, а потім від автобуса до дому.

Є варіанти замовити доставку їжі до будинку і це ніби зручніше. Але буває, що у доставці не усе є, тому замовив одне, а привезли інше або взагалі не привезли. Тому замовляю доставку нечасто, лише коли у мене немає часу з’їздити у магазин. Але найбільший мінус доставки, що треба замовляти на кілька днів наперед, щоб це вчасно привезли.

Тому, зазвичай, їду у супермаркет, де можна вибрати усе, що необхідне. Доїхати до супермаркету можна або машиною, або на автобусі, або на таксі. Наш варіант – це автобус. Їздять вони не дуже часто, бо люди переважно на машинах. Треба знати чітко графік і встигати.

A view along he village main street from the bridge with river in the foreground.

У селі є боулінг-клуб і великий теніс – це усі розваги. Я жодного разу туди не ходила, бо мене це не цікавить. Є йога, але через свій змінний графік, я це не можу запланувати. Тому у мене переважно робота-дім, дім-робота, іноді магазин.

Коли є вільні вихідні, я намагаюся все ж вибиратися до Лондона. Але стикалася із ситуаціями, що важко доїхати через страйки залізничників. І це особливо було незручно на початку. Якщо повернути квиток, то частину відсотків забирають.

Бувало, що через страйки замість потягів пропонували добратися автобусами, які їхали до тієї чи іншої станції, щоб далі їхати потягом.

 Зняти житло окремо поки не маю можливості. Я працюю одна і це для нас дорого. Мама вчить мову у місцевій школі, хоче піти на роботу, коли буде її досконало знати.  

Англійці дуже підтримують Україну. У деяких сльози на очах, коли дізнаються, що ти з України, обіймають тебе, за руку можуть потиснути.

Не знаю, як буде у подальшому складатися, наша доля – чи повернемося з мамою в Україну, чи ні. Ми зараз нічого не плануємо, тому живемо тут, намагаємося заробляти і звикати до ситуації.

Фото ілюстративні

Залишити відповідь