На війні загинув журналіст, відеооператор та фотожурналіст Максим Шварцман. У перші дні повномасштабного вторгнення він записався до 107-ої окремої бригади Сил територіальної оборони Буковини. 

Життя 35-річного військового із позивним «Марвел» обірвалося 15 липня під Бахмутом під час виконання бойового завдання. 29 липня захисника поховали у Чернівцях на Алеї слави Центрального кладовища. Зійшлися рідні, друзі, колеги, бойові побратими. 

«Війна забрала найкращу людину»

Спогади друзів про Максима Шварцмана – надзвичайно теплі і сповнені болю втрати. 

«Максе, ми завжди знали: коли ти поруч, все вийде. Дякую за неперевершений гумор і таке впевнене мовчання. За неймовірну силу, витриманість і шляхетність. Дякую за твоє світло… Воно назавжди залишиться в моєму серці. Бо навіть у найтемніші часи ти вмів світити», – залишила щемливий допис у соцмережі журналістка Ольга КАМСЬКА-ОПОЛОНИК.

«Максим мені запам’ятався своїм професіоналізмом та чудовим почуттям гумору. Він горів своєю роботою, йому не було лінь піднятися на дах Будинку офіцерів о 5 ранку, щоб зняти ролик про Чернівці. Він ніколи не казав «це я знімати не буду» чи «так, як ти хочеш, зняти не вийде». Він завжди був готовий на творчі експерименти. Згадувати можна ще багато. Кожен із нас має лише теплі спогади про Макса. Адже він був надзвичайно людяним і гідним, на нього можна було завжди покластися. Таких людей одиниці… Війна забрала найкращого оператора, батька, чоловіка і найкращу людину, без перебільшення. Спочивай із миром, друже», – пише колега Павло Монахов.

Побратим Андрій ДАШКЕВИЧ тієї фатальної ночі був разом із Максимом на бойовому завданні. Він розповів, що той до останньої миті, вже навіть важко пораненим, гукав на товаришів, щоби вони не втратили свідомість.

«Друже Марвел, не знаю, чи зустріну в житті ще коли-небудь таку людину. Цвіт нації, інтелігенція Чернівців. Як його дратувало, коли навколо хтось скаржився, що щось не так, або щось не додали. Він був небагатослівним. Та коли починав говорити, всі повертали голови й прислухалися. Це була мудра не по роках людина з добрим серцем. 

Як зранений лев, Макс до останнього подиху кричав «Адрюха! Іван!», контролюючи, чи ми при свідомості. Покійся з миром, друже», – написав Андрій Дашкевич.

Мріяли про будинок за містом

Максим Шварцман народився і виріс у селищі Каланчак на Херсонщині. Вступив на історичний факультет Одеського університету. Проте після смерті матері кинув навчання і пішов на кулінарні курси. Заробляв, де міг: працював кур’єром, кухарем, допомагав писати друзям курсові роботи. 

Доля занесла Максима до Чернівців у 2010 році. Тут він почав працювати відеооператором на телеканалі «ТВА», де й познайомився з майбутньою дружиною Мариною. Разом вони створювали проєкти «Україна містична», «Чернівці в дрібничках». Максим був дуже творчою людиною: знімав відеоролики, короткометражні стрічки, писав оповідання, пісні, грав на гітарі, малював. Захоплювався фотографією, архітектурою, археологією, їздив на розкопки. Дуже любив природу. Хоч і не місцевий, знав у Чернівцях такі незвідані та цікаві куточки, що міг приїжджим друзям провести екскурсію містом краще за будь-якого гіда. Розповісти про кожен будинок, його історію та стиль побудови. Обожнював читати. Навіть на фронті читав книги, знайдені у якійсь напіврозваленій бібліотеці.

«Коли я вперше побачила Макса, у мене виникло якесь дивне відчуття, яке складно описати словами, – розповідає  Максимова дружина Марина ШВАРЦМАН. – Утім, це не було кохання «з першого кадру». Ми почали зустрічатися через рік знайомства. Він дуже добрий, винятково порядний, шляхетний. Наче не з цього часу. У нього завжди було чого повчитися. У наших стосунках було багато романтики…Ми почувалися по-справжньому щасливими та закоханими. Мріяли про власний дім за містом, адже все життя тулилися з дітьми у найманих квартирах. Макс хотів жити ближче до природи й знімати своє кіно. Цього року нашому шлюбові мало виповнитися 11 років…»

Чоловік дуже любив дітей. Їхній донечці Софійці зараз 10, синочкові Адаму – сім років. Сім’я для Максима завжди була на першому місці. Вечорами він демонстрував дітям мультфільми на проєкторі. А от російські мультики забороняв, наголошуючи, що Росія – ворог, який хоче нас знищити.

У перший день великої війни Максим записався до тероборони. Через деякий час їх відправили на схід, під російський кордон. У відпустку на кілька днів він зміг приїхати лише у травні цього року.

«Як незвично спати у ліжку», – зізнавався боєць дружині.

У червні їх перевели на Бахмутський напрямок. 

«Коли я про це дізналася, сильно розплакалася», – зізнається Марина. – Не могла себе стримати. Було дуже страшно. Спочатку просила чоловіка бодай спробувати перевестися у менш гарячі точки, та він лише сердився. Врешті відрізав: «Вважаю таку позицію неприйнятною». Після цього я більше цю тему не зачіпала. Чоловік ніколи не скаржився. Його розповіді були вкрай скупими, на кшталт: «Усе добре, воюємо». 

«Наш тато тут, у серденьку»

14 липня опівночі Максим написав дружині, що його впродовж дня не буде на зв’язку, тож зателефонує пізніше. Це було його останнє повідомлення…

Як виявилося, він пішов на штурм російських позицій. Декого з бійців поранило, кілька загинули. Серед останніх – і Марвел…

«Спочатку ми не мали точної інформації про те, що трапилося. Залишалася надія, що чоловік усе ж таки живий, хоч і поранений. Щодня надходили різні звістки: вони то вселяли віру, то розбивали її. Оцей період із 15 по 29 липня, дня похорону, був найстрашнішим у моєму житті…

Коли усе ж таки стало зрозуміло, що чоловіка більше немає, мене огорнула така порожнеча… Макс наснився лише раз, на дев’ятий день. Він наче прощався. Я ясно відчувала дотик його руки… Дітям сповістила не відразу. Врешті зважилася: сказала, їхній тато тепер тут, у серці. Вони зараз так і кажуть: «Наш тато у серденьку». 

Здавалося, я вже стільки виплакала сліз, що вони просто закінчилися. Але ось, знову плачу, – втирає сльози дружина. – У моменти розпачу бере якась злість: чому саме Максим мав опинитися серед тих, хто загинув? Чому взагалі він, який у житті не мав жодного стосунку до військової справи й не любив її, бо був дуже мирною, доброю людиною, пішов на війну? Але насправді розумію: не міг інакше. «Адже я йду не в армію, а захищати країну», – казав чоловік мені. І я не могла його стримати. Не мала права…»

Марина зізнається: не знає, де брати сили жити далі. Усі мрії, плани на тихе та щасливе життя родиною розбилися. 

«Донька мені каже: «Мамо, треба просто жити, незважаючи ні на що, день за днем». І я так і роблю – просто живу…»

Залишити відповідь