Рятуючи себе та дітей від російських обстрілів з лютого 2022 року українки масово виїжджають закордон. Комусь у новій країні вдається побудувати нове життя, комусь – навпаки, складно адаптуватись. Хтось знаходить роботу чи здійснює давню мрію, таким чином самостверджується за межами батьківщини, хтось сумує за рідними людьми та рідними стінами і це змушує повертатись додому.

Згідно з останніми дослідженнями, понад 8 мільйонів українців стали біженцями від початку повномасштабного вторгнення. Переважна більшість – 86% – жінки та діти. Серед найпопулярніших країн для виїзду – Велика Британія. Як зазначають в ООН, тут наразі проживає понад 160 тисяч українців. Більше половини з них мають намір залишитися у цій країні після завершення війни в Україні. Про це свідчать результати опитування Національної статистичної служби Сполученого Королівства. Основна причина такого рішення – більша кількість пропозицій з працевлаштування.

Надія Цимбал – мама двох діток. Вони мешкають у Великобританії вже майже два роки. Сюди приїхали зі Львова навесні 2022 року.

Ми виїхали з України на третій день, коли розпочалась війна. Поїхали в Польщу, побули там місяць. Потім почалася програма для українців. А я працювала на лондонську компанію відновлювальної енергетики і вони мені допомогли з переїздом у Лондон. 

У столиці пані Надія з дітьми прожили рік. Проте, дбати про малечу і працювати «фул тайм» для жінки було складно. Довелось звільнитись з роботи. Крім того, як зазначила співрозмовниця, були певні труднощі зі спонсорами. Їй надали тимчасове житло від ради Річмонда. Потім Надія Цимбал 9 місяців прожила в іншій англійській родині.

Там ми прожили 9 місяців і більш-менш я вже заспокоїлася, діти відчули безпеку і були досить довго на одному місці, в одній школі. Але все ж таки згодом плани знову помінялися і ми виїхали з Лондона в Торсит. Це така більш сільська місцевість і тут ми вже два місяці.

Як розповіла жінка, адаптуватись у новій країні найбільше їй допомогло знання англійської. Без мовного бар’єру вона досить швидко могла вирішувати проблеми, які виникали під час численних переїздів.

Оскільки в мене була робота, то був і певний дохід, то також було легше. Але згодом мені потрібно було дивитися за дітьми, бо почалося літо і вони залишилися на канікулах я однозначно зрозуміла, що не можу працювати з ними. Страждали психологічно всі. Врятувало те, що просто була виплата, соціальна допомога, яка дала змогу нам мати фінанси для життя і я могла не працювати.

Зараз пані Надія не працює. Вона навчається і доглядає за своїми дітками.

Мої спонсори, з якими я живу, допомогли мені з навчанням. Вони  оплатили моє навчання в онлайн університеті магістра відновлювальної енергетики. Ця програма розрахована на 18 місяців. Паралельно з цим я шукаю роботу, яку я б могла поєднувати з навчанням і доглядом за дітьми.

Та все ж, співрозмовниця зауважує, що хотіла б працювати у сфері відновлювальної енергетики, оскільки цьому присвячене її нинішнє навчання. Також Надія Цимбал вчиться водити авто, адже цього теж вимагає її нове життя у сільській місцевості.

Ще до повномасштабної війни в Україні я розглядала переїзд в іншу країну, бо працювала на іноземну компанію. Тому, прибувши сюди, не відчувала себе біженкою. Я хочу залишитись тут через комплекс причин. Найголовніше – це те, що тут безпечно, немає відчуття страху за себе і дітей. От днями до Львова знову «прилетіло». Також я не хочу знову стресу для дітей від змін. Адже в нас було вже 4 різні школи. І цей психологічний фактор – хочеться трохи якоїсь стабільності, заспокоїтись і взагалі зрозуміти, у якому напрямку треба рухатися. Отут поки що моя якась буферна зона.

Співрозмовниця додає, що перебуваючи в Англії, налагоджує стосунки з місцевими, заводить нові знайомства. Вона переконана, що підтримка цих людей теж потрібна Україні і сподівається, що зможе колись запросити англійців на свою Батьківщину. Зараз Надія Цимбал докладає зусиль, аби налагодити своє життя і життя дітей тут, в Англії.

Певний час пожити закордоном довелось і Олені Яковенко. Проте, вона з самого початку знала, що повернеться жити і працювати в Україну.

Мені пощастило: після важкої зими із блекаутами, постійними бомбардуваннями та відключеннями світла, з’явилася можливість відновити свою психіку та побути деякий час у Англії. Їхали ми до наших близьких знайомих, які і стали спонсорами. Були в Англії близько 4 місяців, і як, я вже зазначила, мали чітко визначену мету: відновитися, набратися сил та після цього повернутися в Україну.

За цей час жінці вдалося пройти практику в англійській комунікаційній агенції. А це, у свою чергу, допомогло їй здобути досвід для своєї професії.

Загалом, специфіка роботи англійської агенції не дуже відрізняється. Ті ж самі процеси, ті ж самі інструменти. Звісно, потрібен певний час для вивчення ринку ЗМІ, загального нетворкінгу, занурення у специфіку роботи саме в Англії. Але загалом, якщо ви кваліфікований працівник, то вам буде досить легко адаптуватися на новому місці з професійної точки зору. Але є декілька важливих якщо. Перше, це знання англійської мови. Це база, без якої буде дуже важко. Претендуєте на інтелектуальну працю – знання англійської мови повинно бути на найвищому рівні. Особисто мені, наприклад, під час практики заважав саме мовний бар’єр, коли неможливо вільно висловити власну думку, поділитися згенерованою ідеєю або просто невимушено поспілкуватися з колегами. Друге, не менш важливе, рекомендації. Вони мають велике значення і часто є запорукою успіху. Якщо у вас є можливість заручитися рекомендаціями англійських колег із вашої галузі, обов’язково скористайтеся цим. Це значно полегшить пошук роботи. З моєї точки зору, Англія є досить консервативною країною, яка має цілий ряд гласних та негласних правил та регламентів. Тому важливо детально їх вивчити та ретельно їм слідувати.

Пані Олена також зазначає, що для кращої адаптації, корисним є ментор.  Це людина, яка допоможе швидше зорієнтуватись із основними робочими завданнями.

Я знаю, що наразі є ряд програм, які абсолютно безкоштовно ведуть українців (наприклад, менторську програму для піарниць з України пропонує Women in PR). Пошукайте подібне у своїх сферах або просто попросіть колегу із роботи, який займає вищу позицію стати вашим професійним спонсором або ментором.

За словами співрозмовниці, вона не планувала залишатись в Англії, а знала, що повернеться в Україну, навіть попри небезпеку.

Так, звісно я жива людина, тому відчуваю страх, коли Київ атакують ракети чи дрони. Як і всі кияни, періодично чую гучні звуки роботи ППО або навіть бачу ілюстрацію, майже як із «Зоряних воєн», у своєму вікні. Як і всі, у разі небезпеки спускаюся у сховище або перебуваю у коридорі. Як і у всіх, у мене є власний ритуал відновлення після атак: задонатити на ЗСУ та дозволити собі щось солоденьке. Київ втомлений, зранений, але наповнений атмосферою єднання та взаємодопомоги, свободи і віри у перемогу.

Але в перервах між атаками столиця жива і динамічна. Зранку усі поспішають на роботу. Тіснява у метро і затори на дорогах нікуди не зникли, адже наразі кількість жителів майже досягла довоєнного рівня (станом на початок травня 2023 в столиці мешкає 3,6 млн людей), в тому числі завдяки внутрішньо переміщеним особам. 

Київ наповнений ароматом літніх квітів та запашної кави. Увечері кияни зустрічаються із друзями у кав’ярнях або п’ють вино на терасах ресторанів, нові заклади відкриваються зі швидкістю світла. На вихідних ходять на концерти та у театри. «The Guardians», наприклад, не так давно писав, про бум відкриття нових книгарень. Місто живе своїм звичайним, в межах нової нормальності, життям.

Те, що точно змінилося, – це використання мови, все більше людей переходить на українську у повсякденному спілкуванні. За результатами опитування “Київ цифровий» близько третини з 67 тис. опитаних користувачів відповіли, що почали спілкуватися українською після початку повномасштабної війни.
Плюс, Київ активно позбувається радянської спадщини, та всього, що якимось чином пов’язано із росією. Вже не Площа Льва Толстого, а Площа Українських Героїв, не станція Дружби народів (як іронічно), а Звіринецька, не герб на щиті, а тризуб. Дерусифікація та українізація йдуть повним ходом.

Оленка Яковенко – керуюча партнерка комунікаційної агенції prcom. Вона зауважує, що за час війни український рекламно-комунікаційний ринок суттєво впав. Проте це не зупиняє її і жінка продовжує активно працювати.

На мою думку, робота знайдеться для кожного, головне розуміти потреби своїх клієнтів, слідкувати за трендами і тенденціями, а також проявляти проактивність. Поки що обсяг ринку складає приблизно половину від обсягів 2021 року, але вже є динаміка майже по всіх сегментах, і фахівці прогнозують подальше зростання на третину порівняно з 2022 роком.

Приклад пані Олени – не поодинокий. А головне – він доводить, що попри свої негативні наслідки, міграція має чимало плюсів. Про це говорить і Євген Ткач, кандидат економічних наук, доцент кафедри фінансів і кредиту Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Він переконаний, що зараз українки мають можливість отримати чималий досвід закордоном і згодом використовувати його в Україні.

Зараз, безумовно, потрібно, щоб з’являлись нові підприємства, які будуть давати робочі місця. Цьому передує розвиток екосистеми стартапів. Для нашої країни зараз дуже актуально, щоб було якомога більше людей, які створюватимуть бізнес. І ними можуть бути в т. ч. українки, які повертатимуться з Європи та інших країн світу в Україну. Жіноче підприємництво теж має місце і воно є великою платформою можливостей.  Повертатись в рідну країну однозначно варто. Та чи буде тоді держава допомагати працевлаштуватись і заробляти? Як на мене, слід вже відмовлятись від патерналізму, що за нас все може зробити держава. Бо держава – це люди, це ми. І все залежить від того, як українці будуть сприяти розвитку екосистеми стартапів та громадянського суспільства, як буде розвиватись соціально-відповідальний, інноваційно-активний бізнес, та власне як ми будемо формувати і просувати бренд власної успішної держави та створювати позитивний доброзичливий морально-психологічний і емоційний клімат у суспільстві.

За словами експерта, міграція величезної кількості українців через повномасштабне російське вторгнення стала економічним викликом для України.

У спільному знаменнику це відбивається негативно. Адже люди тут не працюють, вони не зайняті в Україні. Відповідно, вони не створюють економіку, власне не створюють додану вартість. І це призводить до більшого падіння валового внутрішнього продукту. Також якщо людина не працює – відповідно вона не отримує дохід в нашій країні, відповідно немає бази оподаткування. І як наслідок – це суттєві бюджетні недонадходження.

Євген Ткач зазначає, що український бюджет недоотримує коштів через сплачені податки і відповідно це менше можливостей щодо фінансування різних потреб. Зокрема, військової сфери, питань пов’язаних з безпекою держави. Крім того, це і фінансування в цілому соціальної сфери, освіти, науки, культури, системи соціального захисту, охорони здоров’я, інфраструктурних і логістичних проектів, програм спрямованих на підтримку бізнес середовища тощо.

Якщо людина не працює у нашій країні – значить вона нічого не виробляє. А якщо вона не виробляє – то вона не закуповує ресурси, технології, товари чи послуги в інших компаній. Внаслідок цього інші починають зменшувати виробництво. Якщо вони зменшують виробництво, то в них треті компанії закуповують менше. Тобто міграція будь-якої кількості людей позначається на життєдіяльності не лише тих осіб, які виїхали, а й інших учасників системи економічних відносин.

Зрозуміло, що повернення додому українців вимагатиме значних зусиль від української влади і держав-партнерів. В основному – мають бути сприятливі не лише безпекові, а й економічні умови.

Якби не міжнародна фінансова допомога, створена фінансова коаліція, то фінансувати видатки бюджету було б досить складно. А тим більше утримувати баланс валютного ринку. Завдяки міжнародним партнерам є надходження іноземної валюти, а якщо вона є на ринку, то не девальвує й не знецінюється національна валюта. Це на певному рівні дає можливість утримувати валютно-курсову і цінову стабільність. А це позначається на рівні доходів. Зазвичай, як доводить історія України, коли знижується рівень доходу – одразу збільшується міграція. У нашому ж випадку до виїзду людей більше спонукала безпекова ситуація в країні. І люди не працюють вдома, тому зростає дефіцит бюджету, зменшується податкові надходження, бізнес не має можливості так працювати як раніше. Фінансова допомога міжнародних партнерів дає можливість збалансувати бюджет. Та так буде не завжди. Тому українці мають брати ситуацію у свої руки.

Серед негативних наслідків міграції, Євген Ткач називає зменшення ВВП, зменшення інвестицій та доходів в країні, зменшення платоспроможного попиту, менша база оподаткування, менші бюджетні надходження, власне зменшення пропозиції такого важливого ресурсу для економіки як праця. Також, на думку фахівця, є і соціальні проблеми.

Це розірвані сім’ї і відсутність спільного побуту, життя за межами батьківщини. Адже сім’я – це первинний інститут економіки. Її члени разом отримують дохід, формують сімейний бюджет, його перерозподіляють, купують речі та продукти і тим самим формують попит, роблять заощадження. Тоді економіка працює, адже більше грошей акумулюється через фінансово-кредитний сектор, через посередництво банків, інших фінансових установ,  збільшується інвестування економіки. Первинною ланкою тут є домогосподарство, сім’я. Якщо когось з учасників цих процесів немає, у нашому випадку дружин, які виїхали закордон, то економіка повноцінно не функціонує.  Немає того обсягу перерозподілу сімейних бюджетів, який би міг потенційно бути. Тобто, в основному, міграція жінок – явище негативне.

Додамо, експерти американської інформаційної компанії «Bloomberg» переконані, що відтік робочої сили через війну загрожує Україні втратою 10% річного довоєнного внутрішнього валового продукту. За найгіршого сценарію сума становитиме $20 мільярдів на рік. Наразі майже 2,5 млн жінок та їхні діти за кордоном і більшість не планують повертатись до завершення війни. Крім того, після перемоги кордони відкриють і до них приєднаються чоловіки. Тоді велика кількість українських сімей може залишитись жити у Європі.

Авторка: Юлія Савчук

Залишити відповідь