Все-таки на чужині День Незалежності України проживається по-іншому. Як в принципі і всі інші свята. А може це через війну?

Спочатку ніби все як завжди. Я у вишиванці гордо крокую Лондоном. На шиї акуратно завʼязала синьо-жовтий стяг, аби бути вже максимально святковою. Мій шлях триватиме майже годину, щоб добратися до місця призначення.

Сьогодні це пам’ятник Володимиру Великому, що біля станції Холанд Парк. Мій настрій досить хороший, попри робочий день. Я в очікуванні святкування.

Вже на станції метро перекидаюсь поглядом із пишно вбраною у вишиванку жіночкою. «Своя» – лунає в голові і мимоволі зʼявилася посмішка на лиці. 

А ось і пам’ятник. Біля нього вже майорать українські прапори. Сходяться люди. Спочатку я думала, що учасників буде не так багато. Проте, згодом, переконалась, що помилилась. Впродовж усього заходу до нього долучалось все більше українців.

І не тільки. Поруч з нами стояли британці з українськими прапорами. Було приємно відчувати цю підтримку з їх боку. Приєднувались мами з дітьми, пенсіонери, компанії молоді, які вплітали українську символіку у свої стилі. Кожен хотів продемонструвати свою єдність з Україною.

Приємно було і те, що на захід прийшли люди, які допомагали українцям, які виїхали у Великобританію під час війни. Основна теза виступів усіх гостей – боротьба за вільну і демократичну Україну, підтримка захисників та віра в неодмінну перемогу. 

Сподобались слова колишнього посла України в Англії Вадима Пристайка. Далі пряма мова:

«Я дуже радий бачити вас всіх тут: щасливими, здоровими, живими. В першу чергу старших людей, наших діточок, які змогли знайти місце, де вони у безпеці і дозволити нашим солдатам взяти зброю і відвоювати нашу державу. Будь-ласка, не забувайте, чому ми можемо знаходитись в безпеці, чому наші домівки в безпеці. Допомагайте нашим солдатам, допомагайте нашій країні. Я дуже радий, що ви тут, але сподіваюсь, що рано чи пізно, побачу вас вдома в Україні. Тому, що ви нам всі потрібні. Ви потрібні нам для того, щоб відновити нашу державу, зробити ще кращою ніж вона була до цього. І ми це з вами зробимо!»

Під час цієї промови особливо щемко відчула слова про повернення додому. Бо сама з нетерпінням чекаю цього.

Та от – гімн України. Наживо. А в моїй голові обличчя тих, хто зараз на фронті – тата, друга дитинства, колишнього співробітника, чоловіка кращої подруги. І на мій синьо-жовтий стяг упала сльоза, потім друга. І от я вже не чую власного голосу під час гімну, бо плач стишив його до максимуму. Думаю, серед присутніх я така була не одна. Проте, не наважилась підняти своє заплакане обличчя, аби переконатись. Проте, усвідомлювати весь масштаб ціни нашої незалежності так нелегко. Особливо, коли ти розумієш, як важко зараз дається нашим захисникам кожен кілометр відвойованої землі, кожна година без повітряної тривоги. Багато хто х них каже, що їм допомагає віра. Віра у перемогу. І я теж беру з них приклад. Тому там, біля памʼятника Володимира Великого у Лондоні, під час молебеню присутні просили її у Бога. Просили перемоги, повернення живими та здоровими наших воїнів, відновлення усього зруйнованого загарбником і процвітання та миру нашій землі.

Після служби захід продовжили виступи українців. Пісні різні і звучали по-різному. У них відображався весь спектр емоцій під час цієї зустрічі. Це і смуток, і туга за домом, і біль втрат. Та водночас, це гордість за те, що кожен із нас українець, що ми народжені на такій звитяжній та мальовничій землі, це вдячність за захист кожному українському воїну.

А як звучить гасло «Слава Україні» – «Героям Слава» посеред Лондона сотнями голосів я ще довго не забуду. Як і те, як відзначила цей День Незалежності України. Не в Україні.

Авторка: Юлія Савчук

Залишити відповідь