Фото: особистий архів Валерії Єщенко

Історія цього бойового та оптимістичного хлопця про незламність, кохання та жагу до життя і перемоги.

Владислав Єщенко родом з Донбасу, йому 25 років. Для нього війна настала ще у 2014. Коли розпочалось повномасштабне вторгнення він пішов добровольцем до лав ЗСУ. Служив сапером, під час бойового завдання втратив обидва ока. Тоді перед його обличчям вибухнуло 84 протипіхотні міни.

Зараз Владислав пройшов реабілітацію, одружився зі своєю обраницею Валерією і з нею допомагає іншим бійцям, які теж втратили зір на війні.

Війна, повномасштабне вторгнення, служба в ЗСУ, бойове поранення, реабілітація та плани на майбутнє – все це тісно переплітається у їхньому житті з коханням, яке дає сил.

NetworkUA поспілкувалися з Владиславом та Валерією Єщенко, які розповіли як вони прямують до цілі – відновити зір Владиславу та побачити разом перемогу. Адже, кажуть:  «Ми одне ціле».

Владиславе, яким було життя до війни?

Я родом з міста Горлівка, це Донеччина. У  2014 році, коли була окупація мого міста, я був ще школярем. Ми з рідними прийняли рішення переїхати на підконтрольовану Україною територію – у Слов’янськ, де я закінчив школу. За рік до повномасштабного вторгнення я працював у гуманітарному розмінуванні, це була британська організація HALO Trust. Саме там я отримав перший досвід бути демінером. Але я не був військовим, я не служив, ще раніше отримав відстрочку від мобілізації по стану здоров’ я. Тому, 5 березня 2022 року я приймав присягу як доброволець.

Чи допоміг довоєнний досвід із розмінуванням територій, коли Ви вже були на фронті?

Ну так, враховуючи те, що я знайомий з роботою сапера, я вже знав велику кількість боєприпасів і як з ними поводитися. А хлопці, з якими я служив у HALO Trust, багато мене навчили також. Тому, коли був розподіл у військкоматі мене одразу відправили до інженерно-саперного взводу.

Валеріє, як познайомились з чоловіком?

Фото: особистий архів Валерії Єщенко

Я теж, як і Влад, родом з Донбасу. Ми познайомились 12 лютого 2022 року в кафе у Слов’ янську, я була з подругою, а мій чоловік – з компанією друзів. Ми увесь вечір переглядалися, а потім він підійшов попросив мій аккаунт в Інстаграмі, а зранку ми вже переписувалися. І 14 лютого в нас було перше побачення, це дата від якої ми стали зустрічатися. А потім почалося повномасштабне вторгнення. Як я сприйняла, що Владислав  пішов до ЗСУ? Цілком адекватно. Але про своє бажання йти як доброволець він говорив мені вже в машині, коли збирався  їхати у військкомат. Я не пам‘ятаю вже деталі, але він мені тоді збрехав – казав, ніби-то його змушують з Академії, де він вчився, а якщо не піде, то його відчислять. Він сам зробив вибір, що має йти захищати свою сім’ю. Я, звісно, хвилювалась за нього, але в мене завжди було відчуття – все буде добре. Хоч воно мене трохи й підвело, але все ж таки він залишився живий і це найголовніше.
У нас завжди були телефоні дзвінки. Звісно Влад міг пропадати на добу чи дві, коли їхав на бойове завдання. Коли я писала, а він не відповідав, починала переживати, але потім він з’являвся на зв’язку і видихала трохи, але тривога все ж таки залишалася.

Валеріє, 9 серпня 2022 року Владислав отримав поранення, чи було певне передчуття? І як дізналися?

У цей день я їхала до подруги в Київ. Я знала, що Влада не відпустять у відпустку, але як він мені пізніше вже розповів, що саме в той день хотів мені освідчитися.
Коли їхала, то  був якийсь негативний настрій, увесь час йшов дощ, всю дорогу, навіть коли ми заїжджали в іншу область. І коли я вже приїхала в Київ – мені прийшла звістка про поранення. Тоді я  зрозуміла, до чого була така тривога й негатив. Я дізналась про це від його побратима, він подзвонив до моєї подруги, він не знав всіх деталей, лиш сказав, що Влада поранили.

Фото: особистий архів Валерії Єщенко

-Владиславе, що Ви пам’ятаєте з того дня? Як все сталося?

Це був населений пункт Богданівка, знаходиться близько біля Бахмуту. На полі були касетні боєприпасни ПФМ-1,  в народі називають «лепесток», вся територія була всіяна ними. На тому полі люди збирали врожай, і ми мали розмінувати це все. Поїхали втрьох: я, командир, заступник командира взводу. Почали локалізацію боєприпасів у плановому місці для підриву, де вже було зібрано 84 міни. Але раптом, одна  з них спрацювала як самоліквідація. Через це здетонували всі 84. Я в цей момент знаходився біля отвору, куди боєприпаси складались і вся хвиля вибуху пішла на мою голову. Просто різко наступила темрява, різкий шум у вухах, я ще на 10 хвилин втратив свідомість, а потім попросив про допомогу. Мої  хлопці були далеко, потім підбігли, підхопили мене і коли я дійшов до авто, то відчув різкий холод і знову втратив свідомість.
Отямився вже в Києві, через 10 днів після коми. В мене повністю видалено очне яблуко. Протези, які в мене зараз замість очей, на жаль, не дозволяють мені бачити, це муляж.
Коли я прийшов у себе, вже всі були поруч. До повномасштабного вторгнення мій батько поїхав у Польщу на заробітки, коли дізнався про те, що сталося – одразу приїхав і був зі мною. Найперша біля мене була Лєра, на той час ще навіть не наречена та не дружина, вона була в реанімації, перша взяла мене за руку. Вони разом з батьком мене підтримували.

Валеріє, як пригадуєте ті дні Ви? Які слова підтримки знаходили для коханого?

Фото: особистий архів Валерії Єщенко

Слова… вони самі приходили, не було заготовлено, що зараз я скажу йому, що все добре. Була підтримка з вірою. Часом мами, сестри чи дружини приходять до поранених військових і додають своїми слова ще більшої туги та жалю. У нас не було постійних розмов про здоров’я. Ми говорили про наше майбутнє, про минуле, і це напевно було головним чинником, який допоміг – ми не зациклювалися на поганому, суму не було.

Проте, я падала духом, це напевне ще коли він лежав у реанімації, лікарі давали невтішні прогнози. Тоді були сльози. Бо коли я знаю, що не сильна в цьому, не можу допомогти, я тільки надіялася і молилася. В цей період я ходила до церкви.  У день народження Влада  я купила йому браслетик зі вставкою срібла, а там була молитва «Отче наш», я в церкві його посвятила. В реанімації  він просто голий лежав, йому все познімали і нічого не можна було взагалі одягати. Я пам’ятаю – стою перед завідуючим відділення і прошу дозволу одягнути цей браслет Владу, він подивився на мене і каже: «Одягай». Він до тепер його носить на руці. Наше кохання давало нам сил.

Владиславе, знаю, що Ви планували пройти в Іспанії експериментальну програму з лікування. Що зараз? Коли планується?

Ми планували поїхати в Аліканте (Іспанія) в Університет Мігеля   Ернандеса. Ми почали детально дізнаватися про технологію, відкрили збір коштів для мене. Коли я чекав чергу, щоб туди поїхати, встиг відкрити благодійну організацію «Побачимо Перемогу». Я взяв під опіку багато поранених військових хлопців в надії, що їм колись відновлять зір.
На сьогоднішній день, що ми знаємо взагалі про це лікування? Це експеримент, друга стадія клінічних обстежень, вона поки що проводиться тільки на третій людині. З наукової точки  – це колосальний розрив у зорі, якщо говорити про незрячу людину, то вона починає бачити  чорно-білу картинку,  яка би допомогла жити, адаптуватися, з’являється  рецептор, який допомагає пересуватися й пристосуватися у просторі. Тобто, можна розуміти, хто перед тобою, побачивши один раз людину, починаєш розрізняти  чи це дружина, чи батько, чи хтось інший з близьких. Інші технології ми теж відстежуємо.

Як розповів Владислав, з Університетом Мігеля Ернандеса і його благодійним фондом підписаний меморандум про співпрацю.

Ми будемо одні з перших, хто буде знати –  чи є успіхи у цій технології і чи вона працює. Але поки треба чекати. У списку мого благодійного фонду зараз більше 30-ти поранених хлопців, які не можуть відновити зір взагалі, навіть після операцій. І це люди, які знайшли мене самі в той момент, коли я проходив реабілітацію. Зараз я шукаю сам таких людей. Найближчий місяць буду відвідувати лікарні, госпіталі, офтальмологічні клініки, щоб їх знайти. Причина проста: хочу запропонувати їм якісну реабілітацію, у плані технології зараз я не маю, що їм надати. В мене з’явилися партнери, це ГО «Сучасний погляд». Вони пропонують хорошу методику реабілітації, яку я вже проходив і знаю наскільки це необхідно пораненим бійцям. Не варто просто лежати на ліжку і чекати чуда й коли зв’явиться хтось, хто відновить зір, а варто бути тут і зараз та докладати до цього зусилля.

З ваших фото та відео у соцмережах можна зробити народження висновок, що ви дуже романтична пара. Бачила, що навіть у лікарні, Ви Владиславе, не забували про ваші дати й часто дарували Валерії квіти.

Фото: Владислави та Костянтина Ліберових

Так, у нас були символічні моменти. Я з коми вийшов 19 серпня 2022 року, коли прийшов у свідомість – в мене були відступні очі, я  не чув, тільки трохи на ліве вухо й те важко розумів, що мені говорять, і сам нічого не міг сказати. В мене стояли в роті трубки від апарату  штучної вентиляції легень. Єдине, що я міг робити, це кивати головою, або написати 2-3 слова ручкою у блокноті. Лікарі ще говорили, що я таки доволі гарно і розбірливо писав тоді (сміється). 21 серпня в коханої день народження. Я вночі 20 серпня вертівся, крутився, закашлявся і трубка трохи повернулася. Намагався увесь цей час щось сказати, але в мене не виходило. І от, коли 21 числа вранці Валерія прийшла до мене в реанімацію, я ще раз крутнув ту трубку і зумів її голосно привітати. Лікарі всі дивувалися, бо ніхто з нею не говорить. Таких наших моментів було досить багато.
Є фраза, яка для нас дуже символічна. Ще з часів, коли я служив в ЗСУ, зараз вона вигравіювана на наших весільних обручках  з внутрішньої сторони. Звучить вона так – «Ми одно ціле». Якісь клятви давати один одному – це всього лише слова. А все те, через що ми разом пройшли і зараз проходимо – це більше за всі слова й обіцянки.

-Владиславе, Валеріє наостанок розкажіть про свої плани на майбутнє?

Владислави та Костянтина Ліберових

Ніяких конкретних плані немає, бо ми живемо зараз у воєнний час. І як кажуть, хочеш насмішити Бога – розкажи йому про свої плани, тому ми не плануємо. Ми займаємося з Лєрою благодійною організацією. Коли з’являється новий боєць, якому ми допомагаємо, ми забезпечуємо його реабілітацією. А їх, на жаль, зараз багато. Паралельно ми проводимо стріми в соцмережах, на яких збираємо кошти, передаємо їх на ЗСУ. От зараз, наприклад, збираємо на машину на передову.
На весіллі ми теж стрімили в Інстаграмі та ТікТоці. В нас велика аудиторія у соцмережах і всі хотіли побачити наше свято. За ці стріми ми зібрали 35 тис. грн., гроші передали на благодійність. Тобто, в такому дусі ми наближаємо нашу перемогу. А коли закінчиться війна – будемо тоді думати про наші спільні плани на майбутнє.

Авторка: Оксана Середюк

Залишити відповідь