Заплановано чи спонтанно. Із чітким розумінням і планами, чи з однією валізою і без усвідомлення майбутнього. Так люди виїжджали закордон впродовж останніх років. Станом на лютий 2023 року, за словами посла України у Великій Британії Вадима Пристайка, на території Великобританії перебували понад 160 тис. українців. Нині ця цифра більша. Та у кожного з них своя історія переїзду, свої кейси подолання перепон і незручностей, з якими довелось боротися у новій країні.

БОЯЛАСЯ ЗАЛЕЖНОСТІ ВІД СПОНСОРІВ: ІСТОРІЯ БІЖЕНКИ

Наприклад, 45-річна Поліна залишила Київ незаплановано. І це було для жінки досить стресово, адже за короткий час їй довелось пережити чимало непростих ситуацій.  Адже після початку війни вона жила 4 місяці у Польщі. Там всіляко намагалась адаптуватися і водночас допомагати українцям. Паралельно вона шукала варіанти для власного переїзду. І врешті обрала Англію.

– Ця країна дає більш захищені умови для українців. Волонтери мене повністю зареєстрували і знайшли спонсора, оплатили переліт, зі всіма дрібницями допомагали.  Це було торік в липні і було трохи стресово для мене. Бо я таки боялася їхати в чужу країну, бо я тут ніколи не була. Крім того, моя англійська мінімальна.

Та не лише із цими страхами зіткнулася співрозмовниця.

-Також я боялась певної залежності. Бо я потрапила в іншу країну до сімʼї і виходить, що я повністю підлегла їм. І я боялась такої залежності від цих людей. Це було найстрашніше – бути залежною від інших людей . І я не знала в яку сімʼю я можу потрапити, тому цей страх мене переслідував. Та ще коли була в Польщі, то спілкувалась по скайпу зі спонсорами – вони дивились на нас, а ми на них. Тоді я зрозуміла, що це гарні і доброзичливі люди. Але саме це було для мене найстресовіше.

Підготуватись до переїзду морально повноцінно у Поліни часу не було. Проте, їй допомагав її власний характер.

-Я така людина яка любить пробувати і досліджувати щось нове. Єдине, що тут я вже як біженець і це трохи інше. Мені допомагала ще одна українка, яка приїхала зі мною. Разом було не так страшно. Це була моя «подушка безпеки», бо вдвох завжди легше переживати стресові умови ніж на самоті.

Вже у перші дні в Англії жінка зрозуміла, що її найголовнішою проблемою тут є мова. І мовний бар’єр створює дискоморт для адаптації в новій країні.

-Чим більше ти не розумієш мови, тим важче. Спочатку я розуміла спонсорів на 10%. Але цю проблему допомагають вирішувати. Є курси, які можна відвідувати., можна самостійно це робити. Мова швидко розвивається в англомовному середовищі. Тут такі стресові умови- або ти вчишся, або ти далі нічого не розумієш. І це спонукає до вивчення англійської. І скажу так, це дуже непогані умови для вивчення. З іншого боку – це стрес, бо ти в середовищі, яке ти не розумієш і мозок постійно перебуває у навантаженні та напрузі.

За словами Поліни, англійці спокійно ставляться до того, що людина не розуміє мови. І в цьому плані вони самі допомагають і підказують.

-Вони підтримують і підбадьорюють. І це відіграє велику роль. Бо коли ти приходить додому і розумієш, що треба послухати в Ютубі лекцію з англійської, а ти не можеш, бо мозок за весь день перевтомився. Це сильний стрес і дискомфорт, бо ти  борешся з мозком, який хотів відпочити ввечері. Вже згодом все вирівнюється. Чим вищий рівень мови, тим менше стресу.

Також співрозмовниця розповіла, що деякі проблеми були при заповненні документів, але спонсори познайомили її та подругу з українкою, яка тут довго і вона їй допомогла.

-Мій мозок був постійно в напруженні, хоча я розуміла, що такі умови мого сьогодення, що це не найстрашніше. Бо жити під кулями і ракетами – страшніше. Тому я намагалася не сприймати це як проблему.  

Поліна розповіла, що після переїзду їй бракувало спілкування з українцями. Це створювало для неї певний дискомфорт.

-Це як моральна таблетка. Спілкування зі своїми – це найнеобхідніше, що має бути закордоном. У мене склалися не дуже хороші стосунки із українкою, з якою я приїхала . Ми були дуже різні і не змогли вжитися в одному просторі. І я втратила оцей контакт з українкою і це було напружено. Тому я шукала наших поблизу. Наше село було біля містечка Танрід. Я з деким познайомилася, мене добавили в групу українців в цих краях. І так потроху моє коло спілкування зі співвітчизниками зростало, бо це дійсно необхідно. І що не більше важливо – це не просто знайти українців, а тих людей з ким комфортно спілкуватися саме тобі. Мені дуже пощастило, бо я знайшла тут найкращу подругу. Такої людини не було вдома в Україні у мене. Я дуже зраділа, бо ми круто проводили час. Ми спілкувалися по телефону, в неї було авто ми виїжджали гуляти, пили каву разом.

Згодом жінка разом із найкращою подругою розпочали організовувати благодійні бенкети, благодійні обіди з культурною програмою, щоб збирати кошти для України.

-Це було таке моє найбільше досягнення- знайти подругу, а потім знайти коло близьких друзів. Ми разом подорожували, святкували дні народження і просто спілкувалися в кафе. Але це було не зразу, а десь через 8 місяців після приїзду. Це було те, що я потребувала найбільше. Бо коли ти маєш моральну підтримку то всі якісь інші моменти технічні можна владнати. Тобто ти спілкуєшся, тебе розуміють, що дуже важливо, ти можеш виговоритися, тебе вислухають і допоможуть.

Як поділилася співрозмовниця, справлятися з проблемами і новій країні їй допомагали не лише друзі, а й психолог з України.

-Вдома в мене був психоаналітик, потім я зрозуміла, що психоаналіз розвиває тебе по житті. Тому я була з ним на звʼязку і він допомагав мені морально, давав поради щодо організації цих благодійних обідів. Бо я ніколи не організовувала нічого раніше. Я працювала продавцем. Це був перший мій такий досвід. Без знання мови, ти просто виходиш і знайомишся з ким тобі треба . І ми організовували цю діяльність. Це, до речі, теж допомагає триматися тут в Англії достойно. Оскільки багато людей, які працювали на улюбленій роботі, тут були змушені йти прибирати чи мити посуд, тобто на таку звичайну роботу. А коли ми робили бенкети, то багато українців нам допомагали і це звичайно допомагало їм почуватися достойно і потрібними. Це допомагало нам згуртовуватися.

За словами Поліни, якщо брати участь у якійсь діяльності, то таким чином заглиблюєшся у соціальне середовище англійців, більше спілкуєшся, розширюєш коло спілкування.

-Потім ми ще організували склад гуманітарної допомоги для українців і туди англійці приносили речі, потім ми відправляли це в Україну. І це відчуття, коли ти допомагаєш іншим – це теж допомагає тобі.

ПРАЦЮВАВ ПО 13 ГОДИН: ІСТОРІЯ ЕМІГРАНТА

Зовсім інша історія переїзду у 25-річного Дмитра. Він заздалегідь планував переїзд у Великобританію. Тут він вже 3 роки і розповів, як йому вдавалось справлятись із адаптаційними проблемами.

-Морально я був підготовлений до поїздки в Англію вже досить давно, оскільки я був впевнений, що заробляти так, як я би хотів, у моїй країні мені буде досить нелегко. Тому я і обрав закордон. Давно хотів поїхати у Лондон, бо тут дуже багато моїх друзів і хороших знайомих, які в майбутньому і допомогли мені знайти собі місце тут. Також я граю у волейбол і, звичайно, була надія, що зможу і в Англії себе проявити у цьому виді спорту. Дуже хотів побачити і відчути цю країну, вивчити мову в середовищі. Я знав, що їду надовго, мінімум на 4-5 років – так я собі уявляв.

Хлопець зазначив, що на початку найважче було звикнути до того, що рідні та близькі далеко.

-Я попрощався зі всіма рідними мені людьми, бо сім’я дуже важлива для мене. Вони знали, що це відбудеться, коли я буду готовий. Питання було тільки в часі і от я поїхав. Це був досить тяжкий період розлуки і прощань.На початку я ніяк не міг звикнути, що не можу прийти до них, обійняти, відчути дім в теплих руках матері. Але я поїхав не сам, а з хорошим другом, напарником по команді і завдяки йому відчував себе тут не настільки самотнім. Найбільше переживав за свою кохану дівчину, яка на той момент була в Україні.

Також, як розповів Дмитро,  були проблеми з пошуком роботи.

-До останнього не знав, що буде, як буде і де, але довірився друзям, які все ж таки допомогли, проте не без втрати часу звичайно. Чому я говорю про час? Та тому, що тут в Англії він дуже швидкоплинний, його не вистачає, коли ти працюєш постійно.

За словами співрозмовника, перший період був найважчий. Доводилось працювати по 12-13 годин 6 днів на тиждень.

– У мене дуже велика підтримка була з боку сім’ї та друзів, за що їм і дуже вдячний. Саме вони допомагали своїми підказками, мотивували.  Хоча, все ж таки було дуже важко, не знаючи мови, але з кожним днем звикалось і ставало все легше і легше.

Адаптація Дмитра проходила не без дискомфорту. Адже спосіб життя дуже змінився.

-Там, де ми жили і працювали перший час,  не було часу на нормальний відпочинок від слова взагалі. Ми навіть поїсти нормально не могли, «закидали» ту їжу на брейках дуже швидко, бо часу було неймовірно мало. В магазин їздили два рази, а то і раз на тиждень, адже поблизу їх просто не було. Тож треба було добре подумати і закупитись так, щоб нам вистачало продуктів на тиждень. Погода теж була незвичною – зранку частіше сухо, а далі дуже мінливо, то дощ, то сонце. Хоч це було і літо, але працювати на вулиці в таку погоду було важко. Ще була проблема з мобільним зв’язком, його просто не було і ми ловили сигнал по усій території. Бракувало нормального сну, часу. Відпочинку було замало для відновлення після таких важких годин праці.

Та з часом життєвий ритм хлопця нормалізувався. Він змінив роботу, до нього переїхала кохана дівчина, з’явився час для себе та улюбленого хобі. Зараз Дмитро бере участь у різного роду волейбольних змаганнях та турнірах і переконаний, що з будь-якими труднощами можна справитись, якщо мати потужну підтримку близьких людей.

ЩО РАДИТЬ ПСИХОЛОГ

Життєві історії бажаного переїзду і вимушеної міграції наших героїв – створюють об’ємно-реалістичне уявлення про непростоту даного процесу, вважає Альона Головіна – практикуюча психологиня з 2000 року, консультантка організацій, арт-терапевтка, гештальт-терапевтка. Тож вона окреслила основні особливості переїзду/ вимушеної міграції, складні моменти та те, на що можна опиратись, а також дала поради як і до чого підготуватись.

1. Беззаперечно, прекрасно, якщо у нас, майбутніх жителів іншої країни, є можливість підготуватися заздалегідь. Свідомо і виважено обрати країну, вивчити мову, оволодіти конкурентно-спроможними практичними навичками і уміннями, завершити свої справи вдома, попрощатись з рідними та психологічно налаштуватись на успішний результат задуму!

2. Добре, якщо ми будемо мати (знайдемо) підтримку і серед тих, хто лишається вдома і серед тих, хто нас чекає на місці! Люди – істоти соціальні і, часом, добре слово, увага і теплота, можуть стати кращими ліками і підтримкою в моменти труднощів чи розгубленості! Відверті слова: “Я – є! Я – поруч (навіть ментально), Ти – зможеш! Я в тебе вірю!..”, – в складні моменти можуть стати рятівною паличкою та відновити життєвий вогонь серця, що стало загасати зневірою!

3. Добре, якщо у нас є свій визначений сенс переїзду і  розуміння того – навіщо, для чого я наважуюсь на такі кардинальні зміни. Від “я хочу жити краще” до “я просто – хочу жити”!

4. Свідомо приймаємо те, що не всі підтримають наше рішення. Завжди будуть ті, хто думатимуть інакше, захочуть нас “підтримати” своїми страхами, непрожитими трагічними історіями, сумнівами та погрозами, на кшталт: “нічого доброго з цього не вийде”… За таких обставин – дослухайтеся до голосу душі і спілкуйтеся з людьми, які дійсно вас бачать, люблять і поважають, які будуть – на вашій стороні!

5. Створіть свій бажаний сценарій переїзду: опишіть його в деталях, намалюйте його символічний чи реалістичний образ! Так, можливо все піде не так, але нехай ваш внутрішній навігатор має план!

6. Спробуйте налаштувати себе на те, що на першопочатках може бути складно як у фізичному – зміна часу, клімату, простору, виконання важких робіт – так і в моральному плані. Нові люди, інший менталітет, традиції, звичаї,  відчуття втрати свободи волі, психологічне “рабство” – ставатимуть випробуваннями та тренуватимуть силу волі, витривалість, віру в себе, добро і людей!

7. Будьте психологічно готовими до адаптаційного періоду, який в середньому триватиме від місяця до пів року. Тривога, страхи, зміни настрою, поганий сон, втома, злість, зневіра у власних силах й задумах будуть потихеньку трансформуватись у покращення самопочуття!

8. Як би не складались обставини –  шукаємо кращі умови життя і роботи!

9. Віримо в себе, віримо в “своїх людей” будь-де. Пам’ятаєте, як в пісні гурту O.Torvald “Наші люди – всюди”! І нехай ваші близькі і нові знайомі – завжди будуть з вами!

У випадку  вимушеної міграції важливо дослідити особливості, послідовність дій та наявні можливості переїзду. Через знайомих, волонтерів та соціальні мережі сконтактуйте з обізнаними в актуальній ситуації людьми!

Що ж робити, якщо покидати рідну країну доводиться в «екстреному порядку»? Як тоді заспокоїти свою психіку і взяти себе в руки? Для таких випадків психологиня Альона Головіна теж дала кілька необхідних порад.

Зазначимо, станом на 19 вересня, за даними ООН, у Європі перебувають близько 5 828 000 українських біженців. У всьому світі наразі фіксують 6 197 200 біженців з України.

Кожен з них намагається самостійно долати перешкоди і боротися із власними проблемами. А це вкотре доводить, що українці – сильні та незламні. І де б не були доводять це. Життєві обставини загартовують, аби ми стали ще могутнішими і мали сили та натхнення відбудовувати Україну після нашої перемоги!

Авторка: Юлія Савчук

Залишити відповідь