Тендітна, але водночас сильна і смілива. Ольга Володимирівна Ніколаєва – вчителька української мови з Бердянська. Через війну жінка змушена була покинути рідний дім, зараз доля звела її із містом Чернівці. Проживає тут в одному з гуртожитків.

Ми навідалися до неї у гості. У кімнаті хоч і тісно, але жінка створила тут особливу творчу атмосферу. Свій ранок розпочинає так, як і вдома: пригощає нас печивом від волонтерів і кавою, яку їй тут подарували друзі. Щоправда, заварювати її доводиться у зовсім інших умовах.

Кава якась нова, будемо сьогодні куштувати! (усміхається). Так, щоб запустити організм, бо вдома завжди було так – каву варила, різну: із корицею, із ваніллю. Ну а щоб якось ближче був дім, я люблю пити каву саме тут (показує на ширму). Адже так Азовське море завжди зі мною, шезлонг, чайки наші. Коли давали білизну, то мені попався саме такий пейзаж, – це частинка моря, частинка дому у мене тут. Частково Азовське море перемістилося в  гуртожиток №6, воно не відпускає, воно завжди поруч.

Вивезла з окупації жовто-блакитний стяг

Переповнює біль, емоції… (плаче) тому, що без історії, без нашої символіки ми не можемо просто існувати. Ми коли виїжджали з Бердянська, допомагали мені виїхати друзі, і вже за Василівкою, на одній із заправок, я відкриваю шафу і знаходжу прапор, зірваний наш жовто-блакитний. Але це не ганчір’я, він не має лежати в шафі десь зірваний, я його забрала. Я себе обмотала прапором, принесла в машину і показала подрузі, ми його вивезли і говорили про те, що коли будемо повертатися додому, то мусимо його завезти туди. Сподіваюся, там уже буде Україна так само.

   Її рідний Бердянськ вже зовсім не такий як раніше, окупанти позбавили його мирного життя. 27 лютого російські військові зайшли у місто і почалося справжнє пекло, про яке і досі жінці боляче згадувати. Страху не було ні секунди, пригадує Ольга Володимирівна, та і вагань що робити теж не було,. Вчителька одразу розпочала волонтерити, допомагати маріупольцям, які тоді евакуювалися до їхнього міста. Жінка прихистила десятки людей.

Це місто куди я їздила, там моя молодість, в тому місті ми познайомилися з моїм чоловіком. І тепер це місто зболене, зранене. З нього виточена кров, сподіваюся воно всеодно буде наше, Азовсталь буде наш  і знову по набережній пройдемося. Люди, які приїжджали з Маріуполя… Тоді ти розумів, що ти їм потрібен, ти йшов і допомагав. Несли продукти, несли одяг, гігієну, забирали до себе на поселення, Бердянськ піднявся дуже дружньо, ми з мамою взагалі зійшлися в одну спальню, аби якомога більше взяти людей до себе додому.

Не болася озброєних росіян і виходила на мітинги

Ольга Ніколаєва сміло говорила в очі ворогу, що його тут не чекали. Не лякаючись озброєних росіян, з прапором України в руках, щодня виходила на мітинги, вимолювала окупантів покинути її рідну землю.

Спочатку вони придивлялися до нас, вони боялися нас. Ми на мітинги ходили, вони відчували, ми виступали, ми говорили їм: «домой пока живой». Проосили їх – «йдіть у вас же так само мами є, йдіть займайтеся своєю країною, куди ви прийшли, у край козацької слави, де жінки відрізали собі грудь аби мітко стріляти, куди ви прийшли, у нас всі жінки бойові, всі, як одна». Ніхто не хотів їх і коли закидують, що нібито ми запрошували і кричали «за руский мир», НІ. Запорізький край це точно не хотів їх бачити, і всі хотіли показати їм, але ж показати –  це не значить, що можна було вижити їх.

13 травня два десятки озброєних окупантів увірвалися і дорідної оселі Ольги Володимирівни. Жінка каже, тоді її врятувала молитва ірідні, які її оберігають з неба.

Бачила батька, бачила чоловіка. Сказала їм: «Хлопці, збирайте два роди козаків і запорізьких, і донських, збирайте, ви бачите скільки до мене зайшло заходенців, допомагайте мені». І, звичайно, тоді звернулася до Господа. Мені зробили закид, «шо ти здесь за цирк устроила». Потім була розмова, тоді вже російською мовою тому, що із ворогом потрібно говорити так, щоб він чув. Зайшли в хату, зразу побачили прапор, вишитий бісером руками дітей, поробки «без верби і калини нема України», все це стояло на поличках.

На цьому візит ворога не закінчився. росіянам не сподобалося, що жінка відверто говорить їм про любов до України.

Повезли в комендатуру, на більш серйозну розмову, забрали телефон,переглядали і відпустили.

Та ненадовго, обіцяли за жінкою прийти знову. У них на той момент не було інформації про те, що вчителька до всього ще й очолювала місцеві групи з розвитку і підтримки української мови, була активною учасницею зібрань проти росіян.

Мама подивилася в сльозах на мене і каже «Їдь, бо тебе вб’ють». Я  просила її їхати зі мною, а вона твердила одне й те саме: «ти ж не можеш тихо любити Україну». А я сказала: «Ні, любити під ковдрою Україну я не буду ніколи, почуття або вони є, або їх немає».

Жінка підготувала собі місце на кладовищі

Ольга Володимирівна чекала найгіршого розвитку подій, але про те, щоб  зректися України чи рідної мови, не думала ні секунди.

Це війна, я розуміла, що ніхто потім не буде готувати землю, а у бур’яни не годиться ховать людей. Нікому про це не говорила, але готувала собі місце на кладовищі, бо це війна, я розуміла, що може статися що завгодно.

Через постійні сльози матері, жінка таки виїхала. Мрію про повернення додому та аби її місто, як колись, знову стало українським не залишає ні на мить.

Україні важко від чорного кольору, від смутку, одне на всіх бажання – тільки Перемога. І вона дійсно прийде, і ми дійсно зберемося на березі моря нашого ласкавого і буде це свято зустрічі.

На своєму підвіконні Ольга Володимирівна колекціонує стакани від випитої кави. На кожному робить особливий напис про знайомство чи подію, які приніс їй новий день.

Підписую їх тому, що пам′ять має властивість стирати події, стирати думки, а так залишаться на спогад. Чернівці стали таким щедрим містом на знайомства, на нові враження.

Тут жінка продовжує навчати української мови. У ресурсному центрі Кольпінга викладає рідну мову вимушеним переселенцям. На урок приходять багато охочих вдосконалити свою українську. Тут учні з Харківщини, Донеччини, Луганщини. Щоразу прибувають і новенькі учасниці клубу любителів української.

У нас прибавляється людей з Харкова. Це у нас вже третє заняття, розгорніть свої зошити, запишемо епіграф до нашого заняття. Як завжди переходимо до того, що маємо зробити зарядку мовного апарату. Вимовляємо чітко, не біймося рухати губами, тому що це дуже важливо підготувати наш мовний апарат.

Юлія з Харкова. Раніше вона розмовляла російською, проте нині – це мова її ворога, тож прийшла на заняття з української мови аби навчитися говорити правильно.

Ольга Володимирівна вчить мене української мови, правильної вимови, а не суржику, який зараз мене оточує. Я дуже хочу, щоб якщо вже переходити на українську мову, то вбирати ту мову чисту, яка вона має бути, а не нав’язану на вулиці. Ольга Володимирівна –  вчителька від Бога.

 Мова – це зброя, переконана вчителька, і чим більше людей цезрозуміє, тим швидше буде наша Перемога.

Моя рідна мова українська, я хочу щоб нею володіли якомога більше людей, щоб вона звучала. Мова живе доти, поки нею розмовляють. Мова – це зброя, так як казала Леся Українка: «слово чому ти не твердая криця, що серед бою так ясно іскриться»… Тому, звичайно, без мови ми не можемо існувати.

Урок завершується, Ольга Володимирівна вирушає до іншого місця, яке стало для неї особливим. Це – маленька бібліотека. Тут вона готується до наступних мовних занять, а ще – читає уривки з улюблених книг, щоправда, зізнається вчителька, на них часу вже майже не залишається:

Вчитель буде цікавий своїм учням тільки тоді, коли він буде знати трішки більше. Не те, що написано у підручниках, а що сказали критики стосовно того чи іншого письменника, наприклад. Задають різні питання діти, вони цікавляться і тому бібліотека – це те місце, куди як магнітом тягне кожну людину, яка хоче читати, хоче трішки більше знати. Навіть Франко говорив: «книги – морська глибина, хто в них пірнув аж до дна, той хоч і труду мав досить, дивнії перливи носить». Кожна книжка збагачує людину, можна досліджувати мову, можна досліджувати стиль, збагачувати себе. Є поціновувачі слова, ми у школі ще коли були у Бердянську дуже любили створювати літературні вечори, особливо читати поезію.

У цій бібліотеці Ольга Володимирівна знайшла і друзів. Звісно, з ними також ділиться своєю любов’ю до української мови. Тетяна, вимушена переселенка з Чернігова:

Познайомилися тут, Ольга Володимирівна дуже мене надихає, вона  не нав’язливо, дуже тактовно завжди надихає на спілкування українською, на вивчення, мені дуже подобається ця людина, я рада зустрічі з нею, ми тут в гуртожитку познайомилися.

З усіх речей прихопила з собою лише улюблену книгу

Найбільше Ольга Володимирівна сумує за власною книгозбірнею з Бердянська. Тікаючи з міста, вчителька залишила там все, але одну книгу змогла таки вивезти з собою.

Книжок залишилось багато, але одна поїхала зі мною, одна єдина. Це подарунок від моїх випускників 2017 року, вони подарували мені її на день закоханих. Цю книжку привезли із Одеси, тому томик Ліни Костенко приїхав зі мною. Він один із перших ліг у сумку разом із світлинами моїх рідних. На її творах я щодень гадаю, я починаю день – розгортаю книжечку, і читаю що Ліна Василівна підкаже, яким буде день, яким задасться.

(читає)

Місто, премісто, прамісто моє!

Стійбище людське з асфальту й бетону.

Як там не буде, а все-таки є

той силует у вікні золотому!

Ось я проходжу, і ось я пройду.

Може, й навік, але справа не в тому –

тільки б не танув, як тінь на льоду,

той силует у вікні золотому!

Скільки душа прориває тенет!

З моря і суші – додому, додому!

Там, де у мене є той силует,

той силует у вікні золотому!

Залишити відповідь